Відповідь на претензії  журналіста з Оренбурга, (відео у Фейсбуці)

до Т. Шевченка (напередодні ювілею), -

чому наш Кобзар не прославив Оренбург,

місця свого ув'язнення?

Т.Г. Шевченко прожив 47літ,

з них: 24 - у кріпацькій неволі,

10 - на засланні і лише

13 років - на волі,

та й то на чужині.

Українська спільнота Оренбургу, Росії осудила цей явно провокативний виступ російського журналіста.

Не варті уваги шовіністичні наскоки, мало які замовлення у журналістів можуть бути.

Нам самим не варто множити невдячні, по відношенню до світлої памяті Кобзаря, вислови.

До дискусійних питань біографії митця належить питання про те, писав, чи не писав він поезії у засланніа і чому. “Ця пауза, мала не творчий характер,.. а, була чисто вимушеною, спричиненою реальною небезпекою нового покарання... При обшуку військова влада забрала в Шевченка листи, скриньку з малярським приладдям та паперами, два альбоми і книжки: «Евгений Онегин» Пушкіна, два томи творів Лермонтова, дві книжки «Полного собрания сочинений русских авторов», твори Шекспіра, Біблію, Фому Кемпійського «О подражании Христу». Як бачимо, Шевченко поважав, російських поетів, розуміючи, будучи освіченою людиною, що культура не має кордонів.

Враження, яке поет виніс від Оренбурга у 1847р, описане у повісті “Близнецы”. Після Петербургу, Оренбург, звичайно, не міг справити приємного враженя. Тоді місто ще, за винятком кількох оригінальних споруд, не мало вигляду добротного, впорядкованого. “... З листів, Оренбург поставав суцільним військовим містом, де на кожному кроці зустрічаються козаки та матроси, каски та еполети...цим визначалися вкрай тяжкі умови служби: палочна дисципліна, виснажлива муштра, суворий казармений режим. Пригнічувала віддаленість та пустинність місць...” Тут відбували заслання: відомий російський мандрівник Г. Карелін, композитор О. Аляб’єв, українці: Ф. Достоєвський і П. Грабовський.

“Так мені тепер тяжко, так тяжко, що, якби не надія, хоч коли-небудь побачить свою безталанну країну, то благав би господа о смерті» часто думав і писав поет.

Тяжкі переживання відлунюють у рядках, наприклад, вірші з Кос-Арала 1848р, ...

минув рік заслання:

І виріс я на чужині,
І сивію в чужому краї,
То одинокому мені
Здаєтся крашого немає
Нічого в Бога, як Дніпро
Та наша славная країна.
Аж, бачу, там тілько добро,
де нас нема.
... Тужить за батьівщиною Тарас Шевенко,
а от ще,... їх багато:

І небо невмите, і заспані хвилі,
І понад берегом геть-геть,
Неначе п'яний очерет
Без вітру гнеться... Боже милий!
Чи довго буде ще мені
В оцій незамкнутій тюрмі,
Понад оцим нікчемним морем,
Нудити світом? Не говорить,
Мовчить і гнеться, мов жива,
В степу пожовклая трава,
Не хоче правдоньки сказать...
А більше ні в кого спитать.

Часто лине він думками на Вкраїну:



Погано дуже, страх погано
В оцій пустині пропадать;
А ще поганьше на Вкраїні
Дивитись, плакать - і мовчать...

Біля третини творів написані Т.Г. Шевченком за десять років саме в засланні. Чи замало для того, щоби пом'янути велику людину нинішнім жителям цих сторін, а як описана тюрма, інша справа, і чи можуть бути милими серцю тюремні застінки?!

Назви, до речі, місць заслання дуже світлі— Оренбург, Орськ, Раїм, ріка Ор, Аральське море... Прислухайтеся до цих назв, що в корені своєму мають імена Богів: Ра — Бог Сонця,

(Ор, Ір, Гор, Ірій). Ці древні поселення, захисні фортеці, служили, певно, ще цивілізації трипільців.

Неодноразово в ці місця приїжджали наукові експедиції з різноманітними дослідницькими цілями, до них приєднувався Тарас. Так йому вдавалося приєднатися до експедиції на Мангишлак. За роки перебування на Мангишлаку Шевченко виконав понад сто сімдесят малюнків сепією, аквареллю, олівцем. У пейзажних творах художник відобразив природу, в суворості й одноманітності якої зумів віднайти красу, своєрідність, тонко відчути настрій, передати мінливість освітлення, погоди, пір року, відтворити велич гірських панорам та скромну привабливість якоїсь невеличкої рослинки. У серії малюнків старезних покручених дерев між брилами каміння йому вдалося виразити трагізм нерівної боротьби за життя у ворожій життю пустелі. Чи це не визнання любові Шевченка до цих місць?

Митцем був виконаний у засланні барельєф «Христос у терновому вінку», далі почав ліпити Івана-Хрестителя — «у пандан Христу». Жодна з цих речей — через крихкість матеріалу — не збереглася. У любительських виставах Шевченко брав участь як актор і декоратор, режисер. Все це в поєднанні з муштрою, брутальністю безпосередніх начальників. Політичний в'язень, виявив себе різнобічно талановитою, товариською, незвичайно глибокою внутрішньо людиною, гідною пошани й приязні, з якою ставилися до нього деякі коменданти і офіцери, не кажучи вже про солдатів. «У него была масса знакомых, дороживших его обществом, — свідчив Ф. Лазаревський, — не только в средних классах, но и в высших сферах оренбургского населения...», або “ Шевченко был очень развитой человек, с прекрасной памятью, темы для разговоров во время прогулок были очень разнообразны: они вызывались каждым предметом или явлением, на который почему-либо обращалось внимание во время прогулки. Благодаря этому разговоры с ним всегда были далеки от местных сплетен и доставляли большое удовольствие». Бачимо, що в часи заслання знаходив Шевченко повагу, розуміння в своєму оточенні, що дає цим місцям заслання можливість вовіки гордитися присутністю там Тараса Григоровича Шевченка. Функцію цю й виконує місцевий музей Кобзаря. От тільки кайдани добре було б зі стіни музею зняти - не ходили на засланні в кайданах, вільно переміщалися, лише непокірних тимчасово ними усмиряли.

13 квітня 1857 р. друзі поета, саме з Росії, влаштували імпрезу в Академії мистецтв, збір від якої призначався йому на допомогу, в котрій взяли участь А.Толстая, М.Осипов, П.Каратигін, В.Самойлов, І.Сосницький, інші.

21 07 1857р - у щоденнику Т.Г.Шевченка з'явився урочисто-стислий запис про звільнення.

“Так мені тепер тяжко, так тяжко, що якби не надія хоч коли-небудь побачить свою безталанну країну, то благав би господа о смерті» часто думав і писав поет.

Тяжкі переживання відлунюють у рядках:

Благаю бога, щоб світало:
Благаю бога, щоб смеркало!
Бо на позорище ведуть
Старого дурня муштрувати,
Щоб знав, як волю шанувати,
Мов волі, світла сонця жду.
Цвіркун замовкне; “зорю” б’ють- (трублять підйом)

Щоб знав, що дурня всюди б'ють.

Повідавши в поезії «І виріс я на чужині» про те, що в його рідному селі від злиднів і горя «чорніше чорної землі блукають люди», автор тут же малює картину значно ширшу й місткішу за думкою:

І не в однім отім селі,
А скрізь на славній Україні
Людей у ярма запрягли
Пани лукаві...
Погано дуже, страх погано!
В оцій пустині пропадать.
А ще поганше на Украйні
Дивитись, плакать — і мовчать!
Провідна думка твору зводиться до одного: вільно, щасливо український народ заживе тільки тоді, коли й сліду панського не залишиться на Україні.І дочекався таки скасування осоружної кріпатщини.

Знайшлися серед офіцерів доброзичливі. Це, зокрема, лікар С. Нікольський — людина освічена, єдиний, хто мав невелику бібліотеку й передплачував газети та журнали. Також, підпоручик В.Воронцов, сотник А.Хаїров були добрими до художника.

До люльок, смороду і зику став я потрохи привикать, а тут спіткала мене цинга лютая, і я тепер мов Іов на гноїщі, тілько мене ніхто не провідає. Так мені тепер тяжко, так тяжко, що якби не надія хоч коли-небудь побачить свою безталанну країну, то благав би господа о смерті».

Тяжкі переживання відлунюють у рядках:
А понеділок?.. Друже-брате!
Ще прийде ніч в смердячу хату,
Ще прийдуть думи. Розіб’ють
На стократ серце, і надію,
І те, що вимовить не вмію...
І все на світі проженуть.
І спинять ніч. Часи літами,
Віками глухо потечуть.
І я кровавими сльозами
Не раз постелю омочу...



Благаю бога, щоб світало,
Мов волі, світу сонця жду.
Цвіркун замовкне; зорю б’ють.
Благаю бога, щоб смеркало,
Бо на позорище ведуть
Старого дурня муштровати.

Характеризуючи «жіночу» лірику Шевченка періоду заслання, М. Рильський писав: «Це були немов погожі, сонячні острови серед розбурханого моря гнівної, скорбної і разом з тим виповненої непереможною надією поезії «рядового Тараса Шевченка»... І він, вірний своєму поетичному світогляду, за яким на землі «нічого кращого немає, як тая мати молодая з своїм дитяточком малим», він, що на найвищий ступінь земної святості підняв дівчину, жінку, — він, вирвавшись «із казарми нечистої», творив ніби прямо від себе, із власної душі такі дівочі, повні грації пісні, як сумні за думкою і грайливі за формою «Якби мені, мамо, намисто», «Ой маю, маю я оченята», як кокетливо-веселі «Ой стрічечка до стрічечки», «Утоптала стежечку» «Ще ви пишете, щоб розказать вам, що зо мною діялось на Аральськім морі два літа, — цур йому! бодай не діялось того ні з ким на світі! Опріч нудьги, всі лиха перебували в мене, навіть і нужда, — аж згадувать бридко!»

Іноді Тарас Григорович відвідував і вищі кола. «У него была масса знакомых, дороживших его обществом, — свідчив Ф. Лазаревський, — не только в средних классах, но и в высших сферах оренбургского населения...»

У Новопетровську, як і в Орську, Шевченка оточували солдати — «самое бедное, самое жалкое сословие в нашем православном отечестве. У него отнято все, чем только жизнь красна: семейство, родина, свобода, одним словом, все». Не дивно, що багато з них знаходили хвилинну розраду в горілці. Тарас Григорович не відокремлював себе від солдат, жив просто, навчав декого з них грамоти (звичайно, потайки);

У любительських виставах Шевченко брав участь як актор і декоратор, а часом і як режисер. «...Без него, — згадував Є. Косарев, — при всем увлечении и старании, с какими разучивали и играли свои роли прочие актеры-любители, вряд ли эта затея наша возбудила бы тот восторг, с каким встретила ее наша новопетровская публика, которою всякий раз буквально битком наполнялась казарма, где шли спектакли»

Шевченком був виконаний у засланні барельєф «Христос у терновому вінку», далі почав ліпити Івана-Хрестителя — «у пандан Христу». Жодна з цих речей — через крихкість матеріалу — не збереглася.У любительських виставах Шевченко брав участь як актор і декоратор, режисер.

Все це в поєднанні з муштрою, брутальністю безпосередніх начальників.

Савичев застав Шевченка в казармі на нарах за читанням книжки. «Он показался мне не выше среднего роста, — передає той перше враження від зовнішності Тараса Григоровича, — он был плотно сложен, круглолиц, румян, с рябоватым лицом, серыми глазами, тогда довольно открытыми и ясными, на голове имел лысину».
Відвідувача вразила злиденність обстановки — не було ні стола, ні стільця, лише над головою полиця з книжками, серед яких він звернув увагу на видання історичних драм Шекспіра в перекладі Кетчера. Згодом Савичев і Шевченко вийшли в степ, піднялися на кручу і там, сівши на землю між уламками черепашнику, довго розмовляли. З’ясувалося, що Савичев був у Кирилівці, рідному селі поета. Оповідь про іменини старого священика, отця Кирила, в якого Шевченко колись служив малим, сповнена безлічі дорогих для нього подробиць про рідних і земляків, зблизила співрозмовників. Розчулений Шевченко, який давно вже став дуже замкнутим і обережним з незнайомими людьми, відразу заприязнився з Савичевим.

Спостерігаючи за життям Шевченка, М. Савичев підмітив те, чого найбільше він тоді потребував: «Вообще Тарас Григорьевич, живя в крепости, очень нуждался, прежде всего в деньгах, а потом в книгах, которых нельзя было достать и за деньги. Комендантская маленькая библиотека была прочитана; общей офицерской библиотеки не было. Читал он только то, что присылали ему знакомые из Оренбурга, а это было не часто»

Захопившись ліпленням, Тарас Григорович гостро відчув брак зразків та посібників; він намагається через С. Гулака-Артемовського відновити знайомство з петербурзьким скульптором та ливарником К. Йохимом .

Невдовзі помер доброзичливий до Шевченка комендант А. Маєвський, і до середини квітня 1853 р. гарнізоном керував командир півбатальйону Є. Косарев. У цитованих вище спогадах Косарев змальовує взаємини з поетом як обопільно приязні. У квітні 1853 р. до укріплення прибув новий комендант — майор І. Усков Помалу Шевченко почав бувати у цій гостинній родині. Очевидно, ненав’язливе, співчутливе ставлення й делікатність А. Ускової та її такий любий поетовому серцю ореол святого материнства (Ускова невдовзі чекала народження дитини) викликали в змученому самотністю й «безлюддям» Шевченкові високе почуття обожнювання молодої, фізично й духовно довершеної (як йому здавалося) жінки.

“...Так как Шевченко был очень развитой человек, с прекрасной памятью, то темы для разговоров во время прогулок были очень разнообразны: они вызывались каждым предметом или явлением, на который почему-либо обращалось внимание во время прогулки. Благодаря этому разговоры с ним всегда были далеки от местных сплетен и доставляли большое удовольствие».Обидві доньки Ускових пізніше залишили спогади про Шевченка (Надія — з оповідань матері й сестри). «И несказанно любила Наталенька своего дядю — Горича, как она его называла, — переказує спомини Наталі Ускової її чоловік М. Зарянко. Але:
“Горек хлеб подаяния
И жестки ступени чужого крыльца.”

У 1858 р. Шевченко писав Кулішу, що у нього є близько двадцяти повістей.

13 квітня 1857 р. друзі поета влаштували виставу в Академії мистецтв, збір від якої призначався йому на допомогу. У підготовці вистави взяли участь А. Толстая, М. Осипов, П. Каратигін, В. Самойлов, А. Контський, І. Сосницький

Шевченко дізнався про наказ від М. Бажанова. «...Он первый поздравил меня с свободой. 21 июля 1857 года в И часов утра», — зробив поет у щоденнику урочисто-стислий запис.

«Я теперь так счастлив, — писав він Ф. Толстому, — так невыразимо счастлив, что не нахожу слов достойно выразить вам мою сердечную, мою бесконечную благодарность. Без вашего человеколюбивого, христианского участия в моей безотрадной судьбе меня задушили бы в этой широкой тюрьме, в этой бесконечной безлюдной пустыне. А теперь я свободен, теперь независимо ни от чией воли я строю свое радужное будущее, свое безмятежное грядущее».

Згодом можна переконатися, що нашого Кобзаря цілеспрямовано нищили століттями.

Візьмемо, до прикладу славнозвісний твір

“ ДО МЕРТВИХ і ЖИВИХ і НЕНАРОДЖЕНИХ

Земляків моїх

в Україні й не Україні сущих, моє дружнєє

ПОСЛАНІЄ” (так виглядає заголовок у давньому виданні, в котрому

виявлено понад сотню неспівпадінь текстів віршів з нинішніми .

Або:

“Учітеся, брати мої!

Думайте, читайте,

І чужому научайтесь,-

Свого не цурайтесь:..”

на початку, цього вірша, з часом, появився вислів:

”не дуріте самі себе”,- не бачу його у старих виданнях!

Нас чекає повернення до першодруків “Кобзаря” Т.Г.Шевченка,

щоби вповні відчути настрій тексту, дух авторський...

Використані матеріали Інтернету