бачу постійне втручання в мої електронні засоби 18 12 2015р З’явилися не мої, під моїм ім’ям, тексти, це і про Урантію і ін. За них відповідальність не беру, а про втручання попереджала. З 2012р не вносила нічого до цього року нового, так пам’ятається. М.А.  4.05.19р.

Відповідь на претензії  журналіста з Оренбурга, (відео у Фейсбуці)

до Т. Шевченка (напередодні ювілею), -

чому наш Кобзар не прославив Оренбург,

місця свого ув'язнення?

Т.Г. Шевченко прожив 47літ,

з них: 24 - у кріпацькій неволі,

10 - на засланні і лише

13 років - на волі,

та й то на чужині.

Українська спільнота Оренбургу, Росії осудила цей явно провокативний виступ російського журналіста.

Не варті уваги шовіністичні наскоки, мало які замовлення у журналістів можуть бути.

Нам самим не варто множити невдячні, по відношенню до світлої памяті Кобзаря, вислови.

До дискусійних питань біографії митця належить питання про те, писав, чи не писав він поезії у засланніа і чому. “Ця пауза, мала не творчий характер,.. а, була чисто вимушеною, спричиненою реальною небезпекою нового покарання... При обшуку військова влада забрала в Шевченка листи, скриньку з малярським приладдям та паперами, два альбоми і книжки: «Евгений Онегин» Пушкіна, два томи творів Лермонтова, дві книжки «Полного собрания сочинений русских авторов», твори Шекспіра, Біблію, Фому Кемпійського «О подражании Христу». Як бачимо, Шевченко поважав, російських поетів, розуміючи, будучи освіченою людиною, що культура не має кордонів.

Враження, яке поет виніс від Оренбурга у 1847р, описане у повісті “Близнецы”. Після Петербургу, Оренбург, звичайно, не міг справити приємного враженя. Тоді місто ще, за винятком кількох оригінальних споруд, не мало вигляду добротного, впорядкованого. “... З листів, Оренбург поставав суцільним військовим містом, де на кожному кроці зустрічаються козаки та матроси, каски та еполети...цим визначалися вкрай тяжкі умови служби: палочна дисципліна, виснажлива муштра, суворий казармений режим. Пригнічувала віддаленість та пустинність місць...” Тут відбували заслання: відомий російський мандрівник Г. Карелін, композитор О. Аляб’єв, українці: Ф. Достоєвський і П. Грабовський.

“Так мені тепер тяжко, так тяжко, що, якби не надія, хоч коли-небудь побачить свою безталанну країну, то благав би господа о смерті» часто думав і писав поет.

Тяжкі переживання відлунюють у рядках, наприклад, вірші з Кос-Арала 1848р, ...

минув рік заслання:

І виріс я на чужині,
І сивію в чужому краї,
То одинокому мені
Здаєтся крашого немає
Нічого в Бога, як Дніпро
Та наша славная країна.
Аж, бачу, там тілько добро,
де нас нема.
... Тужить за батьівщиною Тарас Шевенко,
а от ще,... їх багато:

І небо невмите, і заспані хвилі,
І понад берегом геть-геть,
Неначе п'яний очерет
Без вітру гнеться... Боже милий!
Чи довго буде ще мені
В оцій незамкнутій тюрмі,
Понад оцим нікчемним морем,
Нудити світом? Не говорить,
Мовчить і гнеться, мов жива,
В степу пожовклая трава,
Не хоче правдоньки сказать...
А більше ні в кого спитать.

Часто лине він думками на Вкраїну:



Погано дуже, страх погано
В оцій пустині пропадать;
А ще поганьше на Вкраїні
Дивитись, плакать - і мовчать...

Біля третини творів написані Т.Г. Шевченком за десять років саме в засланні. Чи замало для того, щоби пом'янути велику людину нинішнім жителям цих сторін, а як описана тюрма, інша справа, і чи можуть бути милими серцю тюремні застінки?!

Назви, до речі, місць заслання дуже світлі— Оренбург, Орськ, Раїм, ріка Ор, Аральське море... Прислухайтеся до цих назв, що в корені своєму мають імена Богів: Ра — Бог Сонця,

(Ор, Ір, Гор, Ірій). Ці древні поселення, захисні фортеці, служили, певно, ще цивілізації трипільців.

Неодноразово в ці місця приїжджали наукові експедиції з різноманітними дослідницькими цілями, до них приєднувався Тарас. Так йому вдавалося приєднатися до експедиції на Мангишлак. За роки перебування на Мангишлаку Шевченко виконав понад сто сімдесят малюнків сепією, аквареллю, олівцем. У пейзажних творах художник відобразив природу, в суворості й одноманітності якої зумів віднайти красу, своєрідність, тонко відчути настрій, передати мінливість освітлення, погоди, пір року, відтворити велич гірських панорам та скромну привабливість якоїсь невеличкої рослинки. У серії малюнків старезних покручених дерев між брилами каміння йому вдалося виразити трагізм нерівної боротьби за життя у ворожій життю пустелі. Чи це не визнання любові Шевченка до цих місць?

Митцем був виконаний у засланні барельєф «Христос у терновому вінку», далі почав ліпити Івана-Хрестителя — «у пандан Христу». Жодна з цих речей — через крихкість матеріалу — не збереглася. У любительських виставах Шевченко брав участь як актор і декоратор, режисер. Все це в поєднанні з муштрою, брутальністю безпосередніх начальників. Політичний в'язень, виявив себе різнобічно талановитою, товариською, незвичайно глибокою внутрішньо людиною, гідною пошани й приязні, з якою ставилися до нього деякі коменданти і офіцери, не кажучи вже про солдатів. «У него была масса знакомых, дороживших его обществом, — свідчив Ф. Лазаревський, — не только в средних классах, но и в высших сферах оренбургского населения...», або “ Шевченко был очень развитой человек, с прекрасной памятью, темы для разговоров во время прогулок были очень разнообразны: они вызывались каждым предметом или явлением, на который почему-либо обращалось внимание во время прогулки. Благодаря этому разговоры с ним всегда были далеки от местных сплетен и доставляли большое удовольствие». Бачимо, що в часи заслання знаходив Шевченко повагу, розуміння в своєму оточенні, що дає цим місцям заслання можливість вовіки гордитися присутністю там Тараса Григоровича Шевченка. Функцію цю й виконує місцевий музей Кобзаря. От тільки кайдани добре було б зі стіни музею зняти - не ходили на засланні в кайданах, вільно переміщалися, лише непокірних тимчасово ними усмиряли.

13 квітня 1857 р. друзі поета, саме з Росії, влаштували імпрезу в Академії мистецтв, збір від якої призначався йому на допомогу, в котрій взяли участь А.Толстая, М.Осипов, П.Каратигін, В.Самойлов, І.Сосницький, інші.

21 07 1857р - у щоденнику Т.Г.Шевченка з'явився урочисто-стислий запис про звільнення.

“Так мені тепер тяжко, так тяжко, що якби не надія хоч коли-небудь побачить свою безталанну країну, то благав би господа о смерті» часто думав і писав поет.

Тяжкі переживання відлунюють у рядках:

Благаю бога, щоб світало:
Благаю бога, щоб смеркало!
Бо на позорище ведуть
Старого дурня муштрувати,
Щоб знав, як волю шанувати,
Мов волі, світла сонця жду.
Цвіркун замовкне; “зорю” б’ють- (трублять підйом)

Щоб знав, що дурня всюди б'ють.

Повідавши в поезії «І виріс я на чужині» про те, що в його рідному селі від злиднів і горя «чорніше чорної землі блукають люди», автор тут же малює картину значно ширшу й місткішу за думкою:

І не в однім отім селі,
А скрізь на славній Україні
Людей у ярма запрягли
Пани лукаві...
Погано дуже, страх погано!
В оцій пустині пропадать.
А ще поганше на Украйні
Дивитись, плакать — і мовчать!
Провідна думка твору зводиться до одного: вільно, щасливо український народ заживе тільки тоді, коли й сліду панського не залишиться на Україні.І дочекався таки скасування осоружної кріпатщини.

Знайшлися серед офіцерів доброзичливі. Це, зокрема, лікар С. Нікольський — людина освічена, єдиний, хто мав невелику бібліотеку й передплачував газети та журнали. Також, підпоручик В.Воронцов, сотник А.Хаїров були добрими до художника.

До люльок, смороду і зику став я потрохи привикать, а тут спіткала мене цинга лютая, і я тепер мов Іов на гноїщі, тілько мене ніхто не провідає. Так мені тепер тяжко, так тяжко, що якби не надія хоч коли-небудь побачить свою безталанну країну, то благав би господа о смерті».

Тяжкі переживання відлунюють у рядках:
А понеділок?.. Друже-брате!
Ще прийде ніч в смердячу хату,
Ще прийдуть думи. Розіб’ють
На стократ серце, і надію,
І те, що вимовить не вмію...
І все на світі проженуть.
І спинять ніч. Часи літами,
Віками глухо потечуть.
І я кровавими сльозами
Не раз постелю омочу...



Благаю бога, щоб світало,
Мов волі, світу сонця жду.
Цвіркун замовкне; зорю б’ють.
Благаю бога, щоб смеркало,
Бо на позорище ведуть
Старого дурня муштровати.

Характеризуючи «жіночу» лірику Шевченка періоду заслання, М. Рильський писав: «Це були немов погожі, сонячні острови серед розбурханого моря гнівної, скорбної і разом з тим виповненої непереможною надією поезії «рядового Тараса Шевченка»... І він, вірний своєму поетичному світогляду, за яким на землі «нічого кращого немає, як тая мати молодая з своїм дитяточком малим», він, що на найвищий ступінь земної святості підняв дівчину, жінку, — він, вирвавшись «із казарми нечистої», творив ніби прямо від себе, із власної душі такі дівочі, повні грації пісні, як сумні за думкою і грайливі за формою «Якби мені, мамо, намисто», «Ой маю, маю я оченята», як кокетливо-веселі «Ой стрічечка до стрічечки», «Утоптала стежечку» «Ще ви пишете, щоб розказать вам, що зо мною діялось на Аральськім морі два літа, — цур йому! бодай не діялось того ні з ким на світі! Опріч нудьги, всі лиха перебували в мене, навіть і нужда, — аж згадувать бридко!»

Іноді Тарас Григорович відвідував і вищі кола. «У него была масса знакомых, дороживших его обществом, — свідчив Ф. Лазаревський, — не только в средних классах, но и в высших сферах оренбургского населения...»

У Новопетровську, як і в Орську, Шевченка оточували солдати — «самое бедное, самое жалкое сословие в нашем православном отечестве. У него отнято все, чем только жизнь красна: семейство, родина, свобода, одним словом, все». Не дивно, що багато з них знаходили хвилинну розраду в горілці. Тарас Григорович не відокремлював себе від солдат, жив просто, навчав декого з них грамоти (звичайно, потайки);

У любительських виставах Шевченко брав участь як актор і декоратор, а часом і як режисер. «...Без него, — згадував Є. Косарев, — при всем увлечении и старании, с какими разучивали и играли свои роли прочие актеры-любители, вряд ли эта затея наша возбудила бы тот восторг, с каким встретила ее наша новопетровская публика, которою всякий раз буквально битком наполнялась казарма, где шли спектакли»

Шевченком був виконаний у засланні барельєф «Христос у терновому вінку», далі почав ліпити Івана-Хрестителя — «у пандан Христу». Жодна з цих речей — через крихкість матеріалу — не збереглася.У любительських виставах Шевченко брав участь як актор і декоратор, режисер.

Все це в поєднанні з муштрою, брутальністю безпосередніх начальників.

Савичев застав Шевченка в казармі на нарах за читанням книжки. «Он показался мне не выше среднего роста, — передає той перше враження від зовнішності Тараса Григоровича, — он был плотно сложен, круглолиц, румян, с рябоватым лицом, серыми глазами, тогда довольно открытыми и ясными, на голове имел лысину».
Відвідувача вразила злиденність обстановки — не було ні стола, ні стільця, лише над головою полиця з книжками, серед яких він звернув увагу на видання історичних драм Шекспіра в перекладі Кетчера. Згодом Савичев і Шевченко вийшли в степ, піднялися на кручу і там, сівши на землю між уламками черепашнику, довго розмовляли. З’ясувалося, що Савичев був у Кирилівці, рідному селі поета. Оповідь про іменини старого священика, отця Кирила, в якого Шевченко колись служив малим, сповнена безлічі дорогих для нього подробиць про рідних і земляків, зблизила співрозмовників. Розчулений Шевченко, який давно вже став дуже замкнутим і обережним з незнайомими людьми, відразу заприязнився з Савичевим.

Спостерігаючи за життям Шевченка, М. Савичев підмітив те, чого найбільше він тоді потребував: «Вообще Тарас Григорьевич, живя в крепости, очень нуждался, прежде всего в деньгах, а потом в книгах, которых нельзя было достать и за деньги. Комендантская маленькая библиотека была прочитана; общей офицерской библиотеки не было. Читал он только то, что присылали ему знакомые из Оренбурга, а это было не часто»

Захопившись ліпленням, Тарас Григорович гостро відчув брак зразків та посібників; він намагається через С. Гулака-Артемовського відновити знайомство з петербурзьким скульптором та ливарником К. Йохимом .

Невдовзі помер доброзичливий до Шевченка комендант А. Маєвський, і до середини квітня 1853 р. гарнізоном керував командир півбатальйону Є. Косарев. У цитованих вище спогадах Косарев змальовує взаємини з поетом як обопільно приязні. У квітні 1853 р. до укріплення прибув новий комендант — майор І. Усков Помалу Шевченко почав бувати у цій гостинній родині. Очевидно, ненав’язливе, співчутливе ставлення й делікатність А. Ускової та її такий любий поетовому серцю ореол святого материнства (Ускова невдовзі чекала народження дитини) викликали в змученому самотністю й «безлюддям» Шевченкові високе почуття обожнювання молодої, фізично й духовно довершеної (як йому здавалося) жінки.

“...Так как Шевченко был очень развитой человек, с прекрасной памятью, то темы для разговоров во время прогулок были очень разнообразны: они вызывались каждым предметом или явлением, на который почему-либо обращалось внимание во время прогулки. Благодаря этому разговоры с ним всегда были далеки от местных сплетен и доставляли большое удовольствие».Обидві доньки Ускових пізніше залишили спогади про Шевченка (Надія — з оповідань матері й сестри). «И несказанно любила Наталенька своего дядю — Горича, как она его называла, — переказує спомини Наталі Ускової її чоловік М. Зарянко. Але:
“Горек хлеб подаяния
И жестки ступени чужого крыльца.”

У 1858 р. Шевченко писав Кулішу, що у нього є близько двадцяти повістей.

13 квітня 1857 р. друзі поета влаштували виставу в Академії мистецтв, збір від якої призначався йому на допомогу. У підготовці вистави взяли участь А. Толстая, М. Осипов, П. Каратигін, В. Самойлов, А. Контський, І. Сосницький

Шевченко дізнався про наказ від М. Бажанова. «...Он первый поздравил меня с свободой. 21 июля 1857 года в И часов утра», — зробив поет у щоденнику урочисто-стислий запис.

«Я теперь так счастлив, — писав він Ф. Толстому, — так невыразимо счастлив, что не нахожу слов достойно выразить вам мою сердечную, мою бесконечную благодарность. Без вашего человеколюбивого, христианского участия в моей безотрадной судьбе меня задушили бы в этой широкой тюрьме, в этой бесконечной безлюдной пустыне. А теперь я свободен, теперь независимо ни от чией воли я строю свое радужное будущее, свое безмятежное грядущее».

Згодом можна переконатися, що нашого Кобзаря цілеспрямовано нищили століттями.

Візьмемо, до прикладу славнозвісний твір

“ ДО МЕРТВИХ і ЖИВИХ і НЕНАРОДЖЕНИХ

Земляків моїх

в Україні й не Україні сущих, моє дружнєє

ПОСЛАНІЄ” (так виглядає заголовок у давньому виданні, в котрому

виявлено понад сотню неспівпадінь текстів віршів з нинішніми .

Або:

“Учітеся, брати мої!

Думайте, читайте,

І чужому научайтесь,-

Свого не цурайтесь:..”

на початку, цього вірша, з часом, появився вислів:

”не дуріте самі себе”,- не бачу його у старих виданнях!

Нас чекає повернення до першодруків “Кобзаря” Т.Г.Шевченка,

щоби вповні відчути настрій тексту, дух авторський...

Використані матеріали Інтернету

Друге тисячоліття до нашої ери. В той час, коли людство перейшло до вживання бронзи, воно вже поділялося на великі культурні спільноти – мовні групи. Серед них назвемо ті, з якими у більшій чи меншій мірі пов’язана історія нашої країни: індоєвропейці (арії), угро-фіни, тюрки.
Як вважає більшість українських вчених, саме Україна стала прабатьківщиною стародавніх індоєвропейців (аріїв). Звідси, від краю льодового панциря, вони великими потоками протягом тисячоліть рухалися по планеті – дійшли до Середньої Азії, Тибету, Індії. Вони передавали місцевим тубільним народам свою культуру землеробства, мову, в тому числі писенну, вірогідно, – санскрит. Ця мова лежить в основі мов, як слов’янських, так і мов германської групи, персів, таджиків ін.
Прабатьківщиною угро-фінських народів була територія навколо Аральського моря. Згодом ці народи пішли на північ, поселились на захід від Урала, по берегах Волги. Волзькі, т. зв. болгари, пересуваючись на Захід, дійшли до Балканського півострова, поселившись там і, асимілювавшись з місцевим населенням. Інша частина угро-фінів зайняла узбережжя Балтійського й Білого морів (фіни, естонці, карели).
Слов’яни є автохтонним європейським народом. Очевидно, прабатьківщиною слов’ян була територія між Дніпром, Карпатами і Віслою, але, можливо, що в різні періоди “прабатьківщина” змінювала свою конфігурацію, пересувалась, то на схід, то на південь. Щодо етнічного коріння слов’ян, то більше всього їх виникнення, так само, як і германців й багатьох інших народів, пов’язано з асиміляцією аріями тубільного населення. Сусідами протослов’ян на північному заході були предки балтійських племен (латиських і литовських), на південному заході – даки, фракійці (предки молдаван і румунів), на південному сході і на південь – протоіранські (скіфські, сарматські, згодом) племена.
Отже, характерними ознаками суспільного ладу цього періоду були: значні міграції населення; посилення торгівельних зв’язків; становлення приватної власності; поступова майнова диференціація суспільства; перетворення сім’ї на господарську одиницю; витіснення родової общини територіальною;

Є причини, що перешкоджують опрацюванню, публікації цієї глибокої і наразі невдячної теми.

 
                            ПАМ'ЯТІ ОЛЕСЯ БЕРДНИКА

                                         (25.12.1927 - 18.03.2003)

85 р  -   з дня  народження
10р - з дня смерті

Хай я лише один з тих, хто замислюється над сутністю Буття,

проте ми так глибоко зав'язли в трясовині невігластва та

самообману, що будь-яке зусилля до Звільнення — виправдане!

Одного разу Олександр попросив литовського ксьондза, отця Болеслава, помолитися за нього й запитати Господа про його долю «Наступного ранку він зустрів мене радісно, схвильовано і... трохи збентежено. — Я молився за тебе, — просто сказав він. — І Господь відповів мені. Ти повернешся додому, обнімеш матінку, рідних, багато зробиш для рідного народу, для людства...» Так і сталося.

                                                        

   Олександр Павлович  БЕРДНИК, улюблений багатьох письменник - фантаст, відомий у 70 - 90х роках як Олесь Бердник, мислитель, громадський діяч. Він обігнав всіх нас на півстоліття в пізнанні ведичних  знань. Сприймали ці  знання, як фантастику. Насправді, це був  посланник Неба, котрий ніс до людей нові, незвичні для загалу, божі откровення.  

   Народився Олесь Бердник на Херсонщині, в інтелігентній сім'ї; незабаром сім'я переїжджає на Київщину. Перші дитячі спогади Олеся характерні: на руках у матері, це ж не більше двох літ йому було, дивлячись на небо запитує - чи полечу я туди, до місяця, до зірок? Життя не вистарчить, відповіла мати. Помовчав, замислившись малий і мовив, - у великому кораблі, якщо летітимуть дорослі і діти, то дорослі помруть, а діти все ж долетять. Дідусь його Василь Олександрович, будучи моряком, здійснив кругосвітню подорож, було що і було кому слухати його нескінченні розповіді. Сестра ж - археологом була, тож поживу для розуму Олесь змалку мав.
    Нелегко склалося життя О. Бердника, було невизнання, бо вісників нового переважно б'ють, це опісля превозносять. У 1944р йде добровільно на фронт, а вже  у 1949році - засудження тоталітарним режимом СРСР  "інакомислячого" Олеся Бердника, вдруге - в 1979 році на п'ять років знову несправедливо засуджений Радянською владою разом із шістдесятниками Левком Лук'яненком, львівськими братами Горинями, а також з майбутнім кандидатом у президенти, що згодом програв Л.Кравчуку, заплативши смертю, -  В. Чорноволом. В'ячеслав Ч., до речі, теж з подивом споглядав на молодого новоспеченого фантаста, так як у важкі часи  становлення молодої демократії в Україні( правління Кучми-Кравчука),  ця тема викликала деяке несприйняття, було зарано. . . чи запізно піднімати зоряну тематику, з глибоким підтекстом. Тюрми, заслання, приниження,  від чужих і від своїх, біль... Декілька разів був там на межі життя, лише, як він опісля розповідав, Господь, Мати Божа його врятували. Виходить на волю у 1955р, а вже у 1956р надрукована наступна його книга "Поза часом і простором".
   Починаючи з  1984р. Бердник веде активну правозахисну діяльність на рівні ООН, співпрацюючи з відомим дисидентом і тоді вже нардепом Л. Лук'яненком і ін. Неодноразово був учасником протестних голодувань на захист прав українських політичних ув'язнених.
  

 Одного разу, перебуваючи в гостях у М.М. і Люсі  Некрасових, відомих в езотеричних колах, львівських письменників, почула дивну історію пов'язану з Бердником від гостя, іншого відомого письменника. Він розповідав схвильовано, почуте в Києві безпосередньо від О. Бердника. Йшлося про його перебування за гратами і про пару випадків, коли вдавалось чудом  вижити, уникаючи  спланованих засад. Ще цікавішою для мене була розповідь Олеся Бердника про пригоду, яка з ним відбулася в Києві, на пташиному ринку. Цю історію хочеться записати, бо не забувається, хоча повірити важко: до нього, впізнавши, підійшла стара жінка і попросила вислухати історію про Ісуса, яку вона якимось чином взнала. Інший би відмахнувся, не таким був Олесь, вислухав стареньку, що схвильовано розповідала отаке: Розважалася на околиці українського села на вечорницях молодь. Раптово, як блискавка вдарила за селом, там, де жила Марічка-сирота. Побігла дівчина, залишивши друзів, додому і, о, диво, біля її домівки в яскравому світлі лежало чудове сповите немовля. Заопікувалася дитиною Марійка, нікому не сказавши. Нарекла Іванком. Скрите спочатку, стало з часом загальновідомим. Суворі на той час були людські закони до покриток, якою вважали дівчину. Вимушена вона була йти з дому, взявши дитину, яку дуже полюбила. Її супроводжували родичі, бо повною сиротою була , -  батьків брат, дядько Андрій, його сини  Іван, Яків, здається, точно не скажу, стерлося вже з пам'яті. Попливли човном далеко з рідних місць на Південь. Ця чудо - дитина, як ви здогадалися, був не хто інший, як Ісус - український хлопчик. А чоловіки, які рятували дитину і Марію, стали надалі апостолами Христа. Кажуть, поховання Матінки Марії на наддніпрянських кручах, до часу приховане. Отака історія, хочете вірте, хочете не вірте. 

   Тепер, вивчаючи історію Юдеї, Галилеї, твердження деяких дослідників про спільне коріння галлів-кельтів Палестини і українців, що веде вглиб історії біля ХIIст до Р. Х., час масовго виходу наших краян з насиджених місць, час набігів кочових племен, що заставило арійців шукати ліпшої долі і на Півдні, в тому числі. Безконечні завойовницькі орди гнали предків наших подалі від родючих місць в гори, ліси і в малопридатні палестинські пустелі, де утворилася з часом Галилея, на півночі Юдеї, зі своєю мовою, традиціями. Далі більше: виявляється з біблійних джерел, дійсно першими Апостолами Ісуса стають лише галилеяни, причому Іван і Яків були родичами матері Господа, а саме - двоюрідними братами  Марії. Тобто співпадає з розповіддю ясновидиці, котру зустрів Бердник - з Марією був дядько її з синами, імена тіж. Як їхати далеко, так їхати, всією родиною. Це по нашому, по-українськи, хоча, вірніше буде сказати - по-трипільськи, так як не було ще України, як такої. Існувала на нашій території славна трипільська культура, сородичі достойних шумерів, давно це було, тисячі літ до н. е.! 
   Тому є версія, що Господь має трипільське коріння, а, по великому рахунку, Ісус -  нащадок по материній лінії, тих загадкових аріїв, походження котрих до сих пір вчені не знаходять. 
   Отож і дивуються всі  історики-дослідники донині, що за високорослі білотілі і світлоокі  люди залишають сліди своїх досить цивілізованих поселень то тут, то там, від Гібралтара, "од гір Рипейських до... Каспійського моря" (Історія Русів), далі до Тибету,  що дивують своїми досягненнями культури, письменності, землеробства, докази котрих тисячами знаходять археологи в  курганах Придніпровщини, в Карпатах, степах Почорномор'я... більшість з яких були розграбовані від скіфів до половців, чи турків, ...в свитках монахів високогірного Сходу, в древніх сувіях   щонайдавнішої Шумерії, а також численних інших артефактах високорозвинених народів, можливо одного кореня походження, котрі існували, боролися віками за виживання, як з ворогами зувсібіч, так із навколишньою непривітною незайманою, дикою природою. Все це відбувалося задовго до розквіту Римської цивілізації, тут, на території нинішньої України.
   Мати таких предків - не менш  престижно, аніж бути потомком царя Давида, чи царя Соломона. 

   Доказів міграції і асиміляції у чужі племена  вистарчає, приведу хоча б цю цитату:
 
    "В ХІІІ ст. до н.е. єврейські племена, на чолі з Ісусом Навином ввійли в землі Ханаану (Палестини) й заселили їх. Місцеве населення було частково виселене, частково знищене й асимільоване. Не відомо що то був за народ, але досить можливо що він мав відношення до шумерської культури. Досить достовірна версія І. Навина вважати попередньою рейнкарнацією Христа, як і багатьох інших.
... Галілея, Самарія... всі ці землі після ассірійського вторгнення заселяють очевидно ассірійці, греки, вавілоняни. Велися набіги так званих варварів з Півночі, котрі не повинні ідентифікуватися з предками українців, таку помилку часто допускають історики, починаючи з Геродота, котрий нічого не говорив, не попадалося, дальше,  припустімо, VI cт. до н.е. про наші терени. А, саме на нього опираються, як на найдревнішого історика-свідка  Припонтиди, де він побував не раз, описуючи Шкода, часто схована істина на віки, якби народився Геродот на кілька століть швидше, до кимерійців-скіфів-сарматів, то застав би істинних тутешніх мешканців, котрі займали величезну територію від Вісли до Райріки(Волги).   Про що не раз писалося вже, отож і дивуються всі  історики-дослідники донині, що за високорослі білотілі і світлоокі  люди залишають сліди своїх досить цивілізованих поселень то тут, то там, від Гібралтара, "од гір Рипейських до... Каспійського моря" (Історія Русів), далі до Тибету,  що вражають своїми досягненнями культури, письменності, землеробства, докази котрих тисячами знаходять археологи в  курганах Придніпровщини, в Карпатах, степах Почорномор'я... більшість з яких були розграбовані, як скіфами, їх потомками сарматами, або гримучою сумішшю їх потомків, між собою і з білими полоненими, отримуючи аварів, аланів і, навіть, є історичний здогад про утворення грізних загонів українських Амазонок, як наслідок жорстоких набігів тих конярів, винищуючих під корінь все живе, крім худоби і жінок полонених, котрих згодом вимушені були слухати-поважати, їм синів своїх пропонувати, а ті вибирали, -т про це до речі і в Геродота є. 
   Ближче до Хст н.ч. понад морем Руським, ( мало воно таку назву, допоки не почорніло від сліз руських, ставши на віки Чорним морем, а Крим щедро политий "русою кров'ю", котрого чомусь в усі часи так приваблювали не тільки подорожуючі, торговці, а й завойовники. ) знову зі сходу, з-понад моря Хозарського (Каспійського) повалили на поля родючі половці, хозари і потім Золота Орда татарська...  
   Це вже поле досліджень для науковців, чому високомистецькі твори, прикраси, побутові речі, а також, думається і одіж, сховані до часу спочатку арійцями, потім антами, русами, іншими, що ховалися від безконечних наскоків войовничих племен, - різницю між ними пізнаємо з часом, вважається належною і виготовленою кочовими племенами-завойовниками, шо не мали навіть попервах сталих дворів, а розграбовували  могили-кургани. З часом осілі кочовики-скіфи поділилися на  хліборобів-скіфів, понад Бористеном, це нині Миколаївська область; Царських скифів загнали Роксолани, це різновид Русів, тепер Харківщина, на південь,- від Танаісу, тобто Ростова-на Дону - до Дніпра нинішніх. Під ними сховалися, понад Озовским морем,  скифи кочові. Ще були скифи-орачі, ті на Київщину щороку поривались, понад Бугом, Інгульцем отаборилися; насправді, Богом ріку Буг назвали Руси, а не знаючи, що вона розривається на Подільській Височині, наші предки і так званий Західний Руський Буг, що у Віслу впадає, Богом також називали. А, чому Буг, не Бог? - всім ясно - терени ці полянам належали. Це, що стосується другої половини Іго тисячоліття нашої ери. До того мали повагу в Криму грецькі поселення, тому й полишили потомкам свої назви: Дунай - Істер,  притока Прут- Пірет, Дністер - Тірас, хоча і Істер називали, не розібравшись, карт мало точних було, а подорожували спокон віків; Півд. Буг - Гіпанісом звали, море Азовське - Меотидою, Чорне звісно  Понтом Евксинським величали,землі ті - Припонтидою. 
юне по праву  в свитках монахів високогірного Сходу, в древніх сувіях   щонайдавнішої Шумерії, а також численних інших артефактах високорозвинених народів, можливо одного кореня походження, котрі існували, боролися віками за виживання, як з ворогами зувсібіч, так із навколишньою непривітною незайманою, дикою природою. Все це відбувалося задовго до розквіту Римської цивілізації, тут, на території нинішньої України.
 Насправді, після їхнього походу на Південь-Далекий Схід (після приходу похолодання великого),  згодом, повернення назад - все це розтягнулося на тисячоліття, - то залишили орійці, а це були сини Отця Ора, сліди свого перебування вздовж усього Євразійського простору. Доказів безліч, було би бажання у сучасних істориків переписати наново історію Землі. Але одне покоління, на жаль, не встигає охопити такий великий шмат часу і фактів. 
   Тому, для когось - українці асоціюються з потомками кимерійців, іраномовних скіфів-сарматів.., чи варягів - тюрків, але це лише ті дикі орди, що поступово нищили стару мирну цивілізацію, розбавляли її своєю кров'ю, змішуючи, нівелюючи надзвичайно цінні залишки культури минулих епох, далеких доісторичних, як тепер кажуть, часів, а саме - десятків... тисяч років тому.
Це дозволяло вважати себе піонерами еволюції, а в порівнянні з мавпами, по Мічуріну, - високою цивілізацією, тільки іноді стидливо ховаючи очі перед незаперечними численними і загальновідомими фактами минулих досягнень, що періодично відкриває наука: хто ж піраміди такі важкі будував, маленькі такі міліони рабів, навіть кісточки з їхніх столів відкопали, - чого тільки не побачиш на МЕГА каналі, принаймні окрім круглих очей подиву і нерозуміння - чому, хто, як, коли , переважно почуєш ствердження чергової нісенітнеці, попробую зараз приклад навести. 
 

    А чоловіки, які рятували дитину і Марію, стали надалі апостолами Христа. Апостол Андрій не хто інший, як Андрій Первозванний, хто ж інший міг так стремитися на Батьківщину проповідувати Новину. Чи міг без знання мови йти він на Україну? Чому віками замовчувалось це? Люди знали, легенди ширилися поміж людьми і про Заповіт Матінки Марії поховати Її на Наддніпрянських кручах, до часу приховане, і про святість Апостола Андрія Первозванного. Збереглися оповіді, як добував воду він ударом жезла об землю. А, найбільших негідників на Україні антипками і іродами називали, як правителя Галилеї, звідки родом був Ісус,- Ірода Антипу, за часів життя Господа.
Отака історія, хочете вірте, хочете ні. А, тепер дещо з історії, щоб згадати, чиєї матері ми діти: 
 

    Андрія Первозванного вважають першим благовісником Євангелія Христового на землях України.У стародавньому літописі «Повість минулих літ» розповідається про подорож Андрія по українських землях.авт.):
   Дніпро впадає у Понтійське море; море це звуть Руським. Уздовж його берегів навчав, як кажуть, святий Андрій, брат Петра... І прибув він до гирла Дніпрового, а звідти вирушив угору по Дніпру. І сталося, що він прибув і зупинився під горами на березі. А ранком, уставши, промовив він до учнів, що були з ним: «Бачите ви гори ці? На горах цих засяє благодать Божа, буде місто велике і багато церков здвигне тут Бог» 
    У соборній 1621 постанові сказано:
Святий Апостол Андрій — перший архієпископ Константинопольський, патріарх Вселенський і Апостол Український. На київських горах стояли ноги його, і очі його Україну бачили, а уста благословляли, і насіння віри він у нас насадив.

Хрещення апостолом Андрієм      М.Ломтєв
полянської землі    
Окрім "полянської" у назві картини є ще слово "скіфської" землі, упущене тут. Згодом у V-IVст. до н. е. прийнято вважати розквіт іраномовної Скіфії на наших, Богом даних, землях. До того у VII-VIIIст. по наших степах носилися войовничі навали  кимерійців.
 
Кілька століть потому, при імператорі Костянтині Великому, мощі святого апостола Андрія були урочисто перенесені до Константинополя і покладені в храмі Святих Апостолів поруч з мощами святого євангеліста Луки і учня апостола Павла - Тимофієм.

    Наступна розповідь торкалась візиту Олеся Бердника в Індію. Така була Воля Божа, він це знав. Але матеріальна сторона була не врегульована, попросту не було грошей у нашого героя на цю далеку дорогу. Допомога прийшла з Америки, від побратима, також українського відомого письменника, який вже став на ноги там.
   Почув він Голос Божий одного разу, в неділю зранку, виходячи з церкви після Служби Божої, ставши біля образу Господа, щоби наостанок перехреститися для благословення. Сталося чудо - він почув Голос, зрозумівши, що Господь велить йому допомогти фінансово Олесю Берднику, але, як часто буває, ми самі собі не можемо повірити, як кажуть "поки грім не гряне". І от - розбилася в аварії машина українця американського, з чітким усвідомленням невиконаної  Волі Господа. Після цього все було виконано щонайкраще і Берднику вдалося з якоюсь делегацією, як турист, перетнути кордон Індії.
     Ось там сталася непересічна подія, заради котрої відбулася, вірогідно, ця поїздка.
Під час планової зустрічі з високим Тибетським Ламою виник візуальний контакт його з О. Бердником, після чого Лама запросив представника України на розмову, яка, на диво всім, надовго затягнулася. Про що була розмова? І це розповів нам гість - очевидно, близьким розповів Бердник суть перемовин. Не всім, бо такий час був, - попереду ще були десятиліття диктатури Радянського Союзу. Отож, що спільного могло бути між цими людьми? Виявляється, приїзд Олеся Бердника був тут, в Індії, очікуваним, саме в якості представника України. І розмова зводилась до передачі умовного вимпелу, яким заволоділа на довший час Індія, як ведуча, у духовному плані, країна світу, саме Україні.
   Так, Україна, (можливо, разом з народом-побратимом Росією) було сказано, відтепер вестиме світове товариство по шляху пізнання Божої істини, як країна, історія котрої свідчить про її унікальність. Народ наш, переживши численні гоніння, щоразу, як Фенікс відживав, набравшись досвіду і, завоював тепер першість на перспективу. Ця ініціація була здійснена через О. Бердника. Не міг повірити Олесь Павлович такій своїй місії, перепитуючи знову і знову, сумніваючись, чи  йому це по силі? Самому. Напочатку - сам, мовив до нього почесний монах, а надалі вас буде більше, будеш сильним.

   В добу національного відродження кінця 80-х- початку 90-х років минулого століття, О.Бердник реалізував ідею створення Української Духовної Республіки. У 1990 році відбувся Перший Всесвітній Собор Духовної України в місті Коломиї, котрий зібрав декілька тисяч учасників. Письменник мав свою програму національного відродження України і планував балотуватися на пост президента України в 1991 році. В кінці 80-х — на початку 90-х років Олесь Бердник побував у США, Канаді, Індії, зустрічався з отцем Мстиславом, Річардом Бахом, Святославом Реріхом.

   Непізнаним, непризнаним і недооціненим в повній мірі і, як письменник, і, як будівничий Єдиної Соборної України  і, просто, як справжній Українець, інтелігент старого зразку, яких щораз менше, важко хворіючи 1997-2003рр, помер у вузькому колі: дружини  Валентини Бердник-Сокоринської , дочки Громовиці, рідні, друзів, у себе на дачі в с. Гребені, що неподалік Києва, де й похований.
    Він був таким, дуже ефектної божественної зовнішності: височезного зросту, могутньої статури, копиця білосніжного, сивого волосся обрамляла прекрасне смагляве обличчя, яке вражало спалахом чудових синіх розумних добрих очей, які так тоді гармоніювали з його синьою сорочкою, коли приїжджав з лекціями до Львова, спраглого знань, тоді, на грані зміни епох на початку 90х; Поряд з ним завжди був вірний друг - кобзар Литвин.

   Сумно втрачати таких людей, чи зможемо віднайти з посеред живих достойну їм заміну? Помиляються, на мою думку, ті, хто недооцінює вагу Особистості і вважають, що всіх можна замінити, інші будуть, але не такі...

    Нагадаю перелік творів Олеся Бердника, щоби хоч тепер частково віддати належне визначній людині, котра жила посеред нас, не з нами. Правда, тепер, як і раніше нелегко віднайти книги його, колись були заборонені, вилучені з бібліотек, тому приводжу тут декотрі їх назви:

1.  ПОЗА ЧАСОМ І ПРОСТОРОМ 1956

2.  ШЛЯХ ТИТАНІВ  1958р

3.  СВІТИ СВІТОВИДА  1960

4.  ХТО ТИ  1961

5.  СТРІЛА ЧАСУ  1962

6. ДІТИ БЕЗМЕЖЖЯ 1963

7. ЧАША АМРІТИ 1968

8. ЗОРЯНИЙ КОРСАР 1971

9. ЗОЛОТІ ВОРОТА

10.БЛАКИТНИЙ КОВАЛЬ

11.АЛЬТЕРНАТИВНА ЕВОЛЮЦІЯ

12.УКРАЇНА СІЧІ ВОГНЕННОЇ

13.СВЯТА УКРАЇНА1980

14.ВЕРТАЮЧИСЬ ДОДОМУ1984

15.ВОЗНЕСЕННІ 1987

16.ПАДІННЯ ЛЮЦИФЕРА журнал Всесвіт 12\87

17.КАМЕРТОН ДАЖБОГА  1997

18.ПОКРИВАЛО ІЗІДИ  2010 і інші повісті, оповідання...

РІЗДВЯНА   ФЕЄРІ Я  ПРОДОВЖУЄТЬСЯ, АБО ЯКЕ ВІДНОШЕННЯ
 МАЄ  ЦАРИЦЯ  САВСЬКА  ДО ЦЬОГО

    Взагалі, не має особливого значення, хто і звідки, і скільки їх  прибуло на Різдво, цікавість без підгрунтя не схвалюється, як дано буде Богом - взнаємо. 

Всі дані, пов'язані з народженням Пана Світу  символічні. Стоїть задача не бездумно повторювати заштамповані часом факти, а спільно, ми Єдині на земній кульці, спробувати  розв'язати, дану нам  тисячі років тому назад, тайну народження Месії, котра  змінила всю історію Землі і її літочислення.

    Спробуємо дати  відповідь, поділитись, тим, що вже стало відомим відносно цієї справді містичної феєрії,  яка в дійсності відбувалася і, котру вірні усього світу щорічно відзначають, будують різноманітні шопки. Інколи, в Різдвяній шопці можна побачити чорного мудреця, що викликає іноді сумнів. Нагадаємо, ким був цей юнак, його історію
  
Швидше за все,  приходили паломники вшанувати народженого месію, згідно Біблії, з  Близького Сходу, Сірії, згодом з Єгипту,  місць, де на той час панували осередки високої духовності і, де, швидше за все, проходив свій вишкіл Ісус в юні роки.

Волхви, ці персидські зороастрійські жерці, астрологи, не були першими, хто почув  святу Звістку. Першими прибули "мудреці", згідно останнього  перекладу Біблії  о. Р.Турконяком, котрому довіряю. Він, покинувши Англію, де жив і працював довший час, зупинився у  Львові, в бесіді з ним  О.Рафаїл запевнив, що чує голос і волю Бога. Цитую:
Мт 2-1  "Коли Ісус народився у Вифлеємі юдейському за днів царя Ірода, то до Єрусалима прийшли зі сходу мудреці, запитуючи, де Цар юдейський, який народився".

  Йшли вклонитися Месії і через рік, і через два,  на верблюдах і пішки. 
 Називаються в апокрифах різні цифри гостей. Найімовірніше їх було набагато більше, аніж троє, це символічне число взяте, мабуть, з кількості дарів, котрі, в свою чергу, беруться з старозавітної історії про візит цариці Савської до Соломона. 

... І покриють тебе верблюди Мадіяма і Ефи; усі із Сави прийдуть, несучи золото і ладан, і возвестять славу Господа… І прийдуть до тебе з покорою сини гнобителів твоїх, і впадуть до стіп ніг твоїх всі, хто зневажав тебе, і назовуть тебе містом Господа, Сіоном Святаго Ізраїля. Ис.60 6-14 ...Царі Фарсіса і островів піднесуть йому данину; і царі Аравії принесуть дари; і поклоняться йому всі царі; всі народи будуть служити йому . Ця фраза, що відноситься до принесення в дар царю Ізраїля Соломону багатих подарків царицею Савською, є предтечею і прообразом принесення мудрецями дарів Христу , котрий згодом мав народитися на землі юдейській. Золото — дар народженному Царю Світу; Ладан — символізує народження нового Вчителя - Первосвященника; Останній дар, котрий віщував  жертовність - мирро.  Іноді, безпідставно стверджують,  що В  IVcт були знайдені  мощі цих волхвів і захоронили у Константинополі, надалі, після набігів хрестоносців вони перенесені до Італії  у Мілан і в даний час зберігаються у Кельнському Соборі. Віднайшли, захоронили мощі святих, але не тих, такяк захоронення представників різних народів, у котрих різні шляхи, неможливе разом? Так, у Константинополі зберігаються мощі багатьох святих, зокрема,  євангелиста Луки, фрагменти тіла Апостола Андрія,мощі учня Апостола Павла - Тимофія і, мабуть, інші.

Продовжимо паралель Соломон-цариця Савська і спробуємо пояснити, ким міг бути Балтазар, єдиний "чорний волхв". Опиратися будемо на "Кебра Негаст" (Книгу про Славу Царів) Ефіопія ХIIст, котра розпочинається з Соломона і цариці Савської, вірніше, їхнього сина Менеліка.
А, було все так: 
.
  Ізраїльське Царство проіснувало 120 років, Царі Сеул, Давид, Соломон-кожен по 40літ  правив.
В часи Соломонового  правління (972-932), котрий прославився на віки мудрістю своєю, відвідує Ізраїль цариця Савська з далекої  південної країни Аравії, нинішній Йемен. В розкоші купалася вона і в достатку, високо в горах, над Червоним морем, розмістилася колонади її палаців, зрошувальні системи сприяли добрим урожаям, золото і дорогі речі переповнювали їхні покої. Шовковий шлях, що пролягав через півострів, по якому безперервним потоком йшли каравани верблюдів зі Сходу з добром, давав змогу процвітати місцевому населенню, принаймні в ті часи. Царицею, мабуть, не була, хоча в часи Соломона це було звичним явищем так називати володарів невеликих маєтків, поселень, і жіноче правління було поширене. Савська цариця також славилася неабияким розумом. З дорогими дарами, благими намірами, тисячним ескортом на верблюдах прибула Балкіс (Білкіс) - відомої під цими іменами в арабських і персидських казках, в Єрусалим. Достойно, на високому рівні пройшла зустріч цих непересічних людей, обмінялися дарами, загадками, мудрістю. Багато дурниць можна прочитати про якесь демонічне походження цариці, це вигадки часу, бо неприступна була, горда, пам'ять про її неприступність дошкулювало чоловічому самолюбству, що й стало причиною наговорів.  Соломон, маючи тисячу наложниць, не зміг змиритися з відмовою, так як сподобалася вона йому. Він будує хитрі плани, щоб оволодіти царицею, по одній із версій. По іншій - вона мала намір перехитрити Соломона, прибувши  переодягнутою чоловіком. Але,ймовірно також, що між ними спалахнуло почуття і через 9міс. і 5дн. (Кебра Негаст) народила цариця Савська сина Менеліка, котрий тільки у 12літ  зустрічається з батьком. Зрадів Соломон зустрічі, обдарувавши сина.
 

                                        Соломон і цариця Савська Тінторетто 1955

З часом цариця переїжджає із свого царства Сави(Шеба), через Мандебську протоку - у Ефіопію, це поряд. Македа, так її звали в Ефіопії, відмовляється від престолу на честь сина, котрий започатковує  патріархальне трьохтисячолітнє правління династії Соломонових потомків, котре проіснувало до 1974року. До речі існує абіссінсьеке (Ефіопія) місто Сава. В гербі цієї країни є Юдейський Лев і шестиконечна зірка Давида. Вчені перевіряли цю версію і довели разючу подібність  геномів деяких ефіопів з геномами ізраїльтян, єгиптян, сирійців.
Отож, повернемося до, так званих, волхвів. Робимо висновки: Балтазаром, "чорним волхвом", в древніх рукописах його називають Віфіссарієм, міг бути тільки нащадок Соломона і Савської цариці, їх так і звуть на батьківщині - Соломоноїди і було їх 225.
Християнством в нинішні часи тут охоплено 10% населення. 
Населення Йемену радше можна назвати семітами, звідки робимо висновок, що чорною, як її інколи зображають, цариця Савська, швидше за все, не була. Картина Тінторетто підтверджує це.  Хоча і минуло десяток-другий поколінь з часів Менеліка до Різдва Христового, не варто в шопках зображати одного з волхвів негроїдної раси. Їх не було.

    Виписка з Вікіпедії:

В Євангелії від псевдо-Матфея і Протоєвангелії від Іакова вони часто зображені царями. Євангелист не пише про кількість волхвів, але за кількістю принесених дарів зробили висновок, що їх було троє. Апокрифічні Євангелії дали царям імена — Каспар, Мельхіор і Бальтазар. Корони на головах пришельців появляються в Х ст. Тоді ж їх починають відображати не як ровесників, а людей різного віку. Звичай зображати їх, як представників різних рас, виникає на заході в XII ст. і стає канонічним в XV ст.

З часом волхви стали різного віку:

Бальтазар — юним,

Мельхіор — зрілим чоловіком

Каспар — старим.

І, з різних кінців світу:

Бальтазар — негр, Африка;
Мельхіор — білий чоловік, Європа;
Гаспар(Каспар) — зі східними рисами, в східній одежі, Азія.
Є грецькі варіанти їх имен (Аппеллікон, Америн і Дамаскон) і єврейскі (Магалат, Галгалат і Серакін). Існує легенда про четвертого волхва, котрого звали Артабан( так, як брата перського царя Дарія),  як про такого, що заблукав, не дійшовши до цілі, так, видно, мало статися.


ПРОДОВЖЕННЯ
ЩОДО РІЗДВЯНОЇФЕЄРІЇ

Часто наші українці відвертаються від віри, через Ісуса, називаючи його євреєм.  Ісус родом з Галилеї, відомо.
А,  Юдея, Галилея - відрізнялися поміж собою деякими традиціями і звичаями. У Галилеї не надто дотримувалися ограничень в суботу. Також, галилеянам заборонялися міжродинні кровні союзи, на відміну від юдеїв.

Апостоли, майже усі — галилеянинами, за винятком Юди, Павла, даних Богом  в допомогу Ісусові.
І мовою різнилися ці краї, в Галилеї розмовляли в ті часи арамейською, або древньогрецькою.
Ісус належав до народу галілеян, тобто галлів-кельтів. Тому його називали не інакше, як Ісус Галілеянин або Ісус із Назарета

..........................................................................................................
Слово Галілея-Гальлея — це просто інша вимова слова «Галлія», тобто "край галлів". Суперетнос кельтів-галлів народився в Україні приблизно у 12 ст. до н. е., звідки кількома хвилями під різними племінними назвами розселився на величезній території від Прип’яті до Чорного моря, від Палестини до Іспанії. Європейську гілку галлів ще називали кельтами.
... Галілея, Самарія... всі ці землі після ассірійського вторгнення заселяють очевидно ассірійці, греки, вавілоняни а пізніше скіфи та можливо гали(галати).

 У Галилеї не обов'язкове було традиційне обрізання немовляти, що вдалося, на нашу думку, укникнути і Ісусові.Доведемо:
В Луки 2-21 знаходимо: “Як виповнилося вісім днів, - коли мали обрізати Його (по юдейських законах),- то дали Йому ім'я Ісус, як проголосив ангел ще перед Його зачаттям в утробі”. Натомість, український історик Церкви Іван Огієнко (Іларіон) переклав ці рядки так:
“Щоб обрізати Його, То Ісусом назвали Його”, а не обрізали, та Ісусом назвали. Міфічне обрізання Господа є лише пост-левітськими теоріями та бажанням пов'язати його власними традиціями.” 

  З часом царство Ізраїль розділився надвоє, після вже смерті Соломона (928р до Р.Х.), його правління останнє: Північне Ізраїльське царство утворили 10 колін племен юдейських. Умови проживання тут були кращі, аніж у південних юдеїв, але територія її неодноразово була розгромлена і ограбована нападниками. Південна ж, менша Юдея, котру населяли  нащадки Юди і Веніаміна, була віддана і Соломоновим нащадкам.  Місцевість пустельна і непридатна для життя. Але, від східних нападників захищена Мертвим морем. На півночі Юдеї, на Веніаміновій території розмістилася Галилея, звідки й був родом Ісус.

  До речі, зберігся опис портрету Ісуса. 
 

(Реріх   Агні Йога  БРАТСТВО)

 

"Нагадаємо ще раз Його риси: Волосся світло — русе і, дійсно, досить довге, кінці ненабагато темніші, злегка хвилясте дрібними звивинами, з помітними прядками. Чоло світле і широке, але не видно зморщок, брови дещо темніші від волосся, але невеликі, очі сині і припідняті в кутиках, довгі вії надають очам глибину. Ледь помітні вилиці , невеликий,досить м'ягкий ніс і невеликий рот, але губи досить повні. Вуса малі, що не закривають рота. Невеличка борідка ледь роздвоєна на підборідку. Такі риси лиця сприяли любити Вчителя. 

Не стільки краса, скільки вираз обличчя робив Вчителя незабутнім."

 Найкращим ж, що відповідає дійсному обличчю Господа, вважається відтворений ще наприкінці минулого століття в США, образ з Плащівниці.

Знаючи, що можливі у будь-яких текстах суб'єктивні похибки, не стверджую, що саме так виглядав Ісус, але, можливо, цей вищенаведений опис портрету комусь допоможе  уявити собі лице Господа.

В католицьких церквах на свято Богоявлення освяченою крейдою писались на дверях літери СМВ, що іноді інтерпретують, як початкові букви імен Різдвяних Мудреців — Каспара, Мельхіора і Бальтазара; інколи, як перші літери фрази, латинь: Christus mausionem benedicat - Хай благословить Христос цей дім.
 

Щодо сучасних езотеричних джерел , є й інші версії імен "трьох Мудреців", які при нагоді  розкриєм.

Дещо з історії:
В ХІІІ ст. до н.е. єврейські племена, на чолі з Ісусом Навином ввійли в землі Ханаану (Палестини) й заселили їх. Місцеве населення було частково виселене, частково знищене й асимільоване. Не відомо що то був за народ, але досить можливо що він мав відношення до шумерської культури.
... Галілея, Самарія... всі ці землі після ассірійського вторгнення заселяють очевидно ассірійці, греки, вавілоняни а пізніше скіфи, гали(галати)....Галілеяни не йдуть шляхом юдеїв і не мають на меті показати Бога лише своїм покровителем.


Щораз нові дані з'являються  з  різних джерел. Про це надалі. 

 Кілька століть потому, при імператорі Костянтині Великому, мощі святого апостола Андрія були урочисто перенесені до Константинополя і покладені в храмі Святих Апостолів поруч з мощами святого євангеліста Луки і учня апостола Павла - Тимофія

P.S.вибачаюсь, якщо попадається явна нісенітниця в текстах, іноді й мене це дивує